Спецоперація США в Венесуелі – це перш за все – ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНЕ питання Вашингтона.
Стратегічна мета цієї операції – Куба.
Справа в тому, що ще з часів закінчення Холодної війни Венесуела стала для Куби чимось накшталт того, чим сьогодні є Китай для Росії у санкційній логістиці та енергетиці.
Каракас постачав Гавані кеш і нафту, та субсидував острів в умовах тотальної економічної блокади.
За наявною статистикою з 2003 по 2009 рік Венесуела поставила Кубі нафти та нафтопродуктів на загальну суму приблизно $12,2 млрд, і частина цієї суми (>$4,6 млрд) була відстрочена в оплаті на 25 років. Тобто, Венесуела була буквально апаратом штучного дихання для енергетики і економіки Куби.
Та з 2005 ця роль Каракаса розповсюдилась вже на весь Карибський регіон, коли Венесуела створила альянс Petrocaribe – програму поставок нафти на пільгових фінансових умовах країнам Карибського басейну, включно з Кубою.
Тому, для США це ще і посилення впливу і у власному «Карибському дворі».
Режим же Кастро, в свою чергу, взамін за це допомагав і Чавесу і потім Мадуро будувати всередині країни спецслужби на основі радянської школи, адаптованої Кубою під латиноамериканські умови – тренувати особисту президентську охорону та взагалі посилювати безпекову і воєнну вертикаль.
Режим родини Кастро – це 70 років досвіду контррозвідки, контролю еліт, роботи з армією, та що особливо важливо – управління масовою лояльністю в умовах бідності.
Переломним моментом для посилення ролі Куби у інституційному трансфері контролю в Венесуелі став 2002 рік – спроба державного перевороту в Каракасі, внаслідок якого начебто ЦРУ розраховували усунути Чавеса за допомогою його найближчого оточення.
Після цього венесуельський президент зробив висновок, що найбільша загроза — власна армія та еліти, а не США напряму.
Фактично, з цього моменту кубинці почали працювати в Венесуелі як паралельна система безпеки – була створена розгалужена система політичного моніторингу, зросла роль внутрішнього стеження, агентури, політичних комісарів.
Саме ця побудована Гаваною паралельна модель згодом дозволила Мадуро утриматися при владі після 2013 і 2024 років, попри економічний колапс, міжнародні санкції, масові протести і міжнародну ізоляцію.
Проблеми почались саме під час президентства Мадуро – протягом панування його режиму країну залишило за різними оцінками від 7 до 9 млн. громадян. Це десь 25-30% всього населення країни.
І це, як правило, було найбільш освічене, забезпечене і підприємливе населення, яке сподівалось що із смертю Чавеса в країні почнуться кардинальні реформи.
Та сталося не так як гадалося, і сьогодні, якщо ви відвідаєте Чилі, Аргентину, Уругвай та інші країни континенту – побачите там приголомшливу кількість саме венесуельських біженців.
Відповідно, при такому демографічному колапсі, який природньо потягнув за собою і економіку, політична криза була вже питанням часу, якій ніяка «кубинська безпекова вертикаль» особливо вже не допоможе.
Нардеп Дмитро Наталуха