На середину серпня 2014 року, після виводу з-під кордону українського угрупування йшло перегрупування сил для остаточного блокування “сепаратистів” в районі Донецька. За оцінками тодішнього командування АТО для повного зачищення непідконтрольних територій залишалося близько двох місяців.
Кремль це розумів дуже добре. Тому 24 серпня на теріторію України було введено 11 полкових (а не 8, як потім хибно оцінив ГУР) тактичних груп.
Але й цього було недостатньо, якщо б 29 вересня під час погано організованого виводу угрупування з часткового блокування під Іловайськом(в чому винен в першу чергу тодішній керівник сектору “Б” генерал Хомчак, який фактично самоусунувся від командування) не відбувся розстріл наших колон на марші.
Події під Іловайськом мали потужний мережевий розголос в інтерпретації авантюриста Грішина(Семенченка), який підхопила ворожа пропаганда. В Києві почалися відносно невеликі (до 150 людей) вуличні протести.
Під загрозою розвитку успіхів російської армії та нового Майдану тодішне політичне керівництво держави прийняло саме таке рішення – зупинити війну.
Не моя компетенція оцінювати хибність такого рішення – загроза нового перевороту та прориву фронту тоді була, принаймні відповідно до інформації яка надходила до Банкової. Але військові стверджують що саме в той час по всім радіоперехопленням у ворога проходили відчайдушні галаси “не припустити кінечного розгрому з боку ЗСУ”. А Путін “за дуже важливими справами” звалив на Далекій Схід.
Після цього почалися мінські перемовини, де були наспіх, без урахування думки командування АТО і дуже некомпетентно укладені мінські угоди. Далі ДАП, Дєбальцево і пауза 2016-2022 в яку Росія готувалася до нової війни.
— полковник Олександр Сурков
