Два мої проєкти про війну«Ной» і «Ротація» не отримали державного фінансування. Обидва вже мають міжнародне визнання, партнерів і фінансування з-за кордону. Але не з України…
Тим часом за кордоном перемагають російські наративи. Мої італійські друзі розказують як в Італії люди вірять, що всі українські військові нацисти, а «Азов їсть дітей». Що відбувається в Польщі ви й самі знаєте. Європейські фестивалі й ринки повні російських проєктів, створених за великі гроші. Росія десятиліттями вкладала в культуру як у зброю. Ми вкладаєм, по ходу – у вибори, яких може ніколи і не відбутися.
Я багато читаю іноземних сценаріїв про нашу війну. Здебільшого це чуш – колоніальна фантазія, де Україна існує декорацією для чужих історій. Тому я свідомо працювала з цими важкими темами: щоб про нас не пизділи, не вигадували нас замість нас і не пояснювали світові нашу війну без нас.
Я мала багато відмов і вмію ставитися до них як до робочого процесу. Але ця не вкладається в голові. Не тому, що держава зобов’язана фінансувати саме мене. А тому, що я хочу зрозуміти: якою є наша культурна стратегія під час війни? Які історії ми збираємося протиставити російським і хто має їх розповідати?
Якщо не ті проєкти, які вже пройшли міжнародний відбір, знайшли іноземних партнерів, часткове фінансування і говорять про нашу війну зсередини, – то які?
— режисерка Марися Нікітюк, яка подавала свої проєкти на «Тисячовесну»
