Другий полюс — не критика Федорова, а відсторонення. Аполітичність («я в політику не вникаю») — 55 спостережень, незнання постаті — 45, відмова пояснити обрану оцінку — 33, делегування рішення владі — 18. Довкола ядра ефективності групуються менші кластери: генераційний («молода кров», «давати дорогу перспективним»), таймінговий («за пів року рано вимагати», «коней на переправі не міняють», роздратування хаотичними перестановками — «міняють як рукавички»), політико-конспірологічний («прибрали незручного, бо боровся з корупцією», інтрига з Сирським і фрейм «козла відпущення» за мобілізацію й ТЦК, цинічна рамка «гра можновладців»), а також кластер народної легітимності: мітинги як аргумент — «люди за нього, значить має лишитись». Табір прихильників звільнення малий і неоднорідний: від тверезого «ротація кадрів корисна» до анти-кар’єризму — «хапається за посаду — це корито, а не патріотизм».
І ще одна неочевидна риса: спротив звільненню не конвертується в антивладність. Ті, хто проти, оцінюють владу (шкала 0–10) в середньому на 4.4 — не нижче за прихильників звільнення (4.5). Найнижче владу оцінюють якраз нейтральні (3.7). Прихильники ж звільнення дають владі найвищий бал — узгоджено з мотивом «довіряю рішенню президента». Опозицію оцінюють у середньому гірше (середні оцінки скрізь у межах 3.1–4.1), а частка тих, хто взагалі не може її оцінити, сягає третини серед найвідстороненіших — маркер політичної дезорієнтації. Суспільство, іншими словами, відділяє незгоду з конкретним кадровим рішенням від ставлення до влади загалом: це незгода лояльних, а не бунт.
— заступник директора Інституту соціології НАН Сергій Дембіцький за результатами опитування, проведеного 21 по 25 липня